Тростян - Полонинське життя гуцулiв,Хата коло канатки
Понеділок, 05.12.2016, 05:22
Головна | Реєстрація | Вхід
» Меню сайту

» Категорії розділу
Цікаво [267]
Зображення [72]

» Наше опитування
Чи довго на вашу думку завантажується наш сайт?
Всього відповідей: 698

» Зв'язок

483133036
Відпочинок в Карпатах best_trostian@ukr.net


» Виправлення помилок

Побачив помилку? Виділи її та нажми Ctrl+Enter. Система Orphus


Полонинське життя гуцулiв
 

Як в попереднiх столiттях, так i в другiй половинi XIX-на початку XX ст. гуцули використовували для випасу худоби високогiрнi пасовища - полонини. "Верхи i полонини зовсiм не заселенi, - образно писав про це Я. Головацький, - а зимою вони стоять зовсiм без людними пустирями. Вся полоса Карпатських вершин вiд молдавських границь до низького Бескиду представляє великими скиртами снiгу. Жителi гiр приютились в розкиданих по мiжгiр'ях i привалах хатинах. Полонини мають вид дикої пущi або дiйсного ледяного поля. Лише з весною оживає країна. Вiд вiяння пiвденних вiтрiв раптом тають снiги, зашумить, загремить тисячами водопадами всi гiрськi рiки i рiчки, i через декiлька тижнiв вся мертва полоса покривається густими травами, буйними альпiйськими квiтами. В половинi червня гiрська або пiдгiрська худоба вже на полонинах, дрiбнi вiвчарi з топiрцями в руках заповнюють всю країну невгамовними коломийками i заунилими звуками сопiлки".

Така дiйсно була гарна природа гуцульських полонин. В цей перiод в економiчному планi в полонинському життi вiдбулися змiни, викликанi капiталiстичними вiдносинами. За даними, якi наводив в 1878 р. Я. Головацький, по всiй територiї Гуцульщини нараховувалося близько 100 полонин.

За даними дослiдника М. Д. Мандибури, цих полонин в другiй половинi XIX ст. мало бути 27036. Здається, це число перебiльшене. На Галицькiй Гуцульщинi найбiльшими комплексами полонин були Жаб'євськi i Гринявськi, вiдокремленi мiж собою улоговиною рiки Чорного Черемошу. Полонини були розташованi також на схiднiй частинi Чорногори мiж селами Космач, Ворохта, Делятин, Бiлi Ослави. На Буковинськiй Гуцульщинi вони займали пiднiжжя вершин Яровище i Телепатик, хребта Максимець мiж Бiлим Черемошем, Путилою i Сучавою. На Закарпатськiй Гуцульщинi полонини були в схiднiй частинi Чорногори, на схiд вiд Свидовця.

За станом на кiнець XIX-початок XX ст. гуцульськi полонини були власнiстю камеральних (державних) дiбр, окремих помiщикiв i лихварiв та частини багатих селян. Наприклад, на Закарпатськiй Гуцульщинi iз 14 полонин лише 3 належали селянам i то багатим, а решта залишалася у володiннi держави i помiщикiв. Австрiйськiй монархiї вдалося всякими правдами i неправдами пiд час сервiтутних процесiв побороти селян, якi колись вiльно володiли полонинами, i заволодiти цими полонинами. I. Франко мiтко пiдмiтив це i не випадково писав, що австрiйська держава "захоплювала неправно селянськi земельнi частини i боронила сего неправно набутого добра всiма засобами, якi надавало їй в руки її становище, надзвичайно корисне супроти темного i безправного селянства".

Все це Великий Каменяр вiдобразив у 1898 р. в своїй недописанiй статтi "Полонина Глистовата", в якiй на основi рiзних iсторичних документiв XVIII-першої половини XIX ст. показав насильне загарбання полонинських угiдь австрiйськими властями на пiдставi фальшивого тогочасного судiвництва. "Iсторiя полонини Глистоватої, - зауважує I. Франко, - се кровава сатира на старе австрiйське судiвництво, на цю формалiстичну писанину i заплутану процедуру з цiлою групою концентрованих i неконцентрованих, але невiдступно народних п'явок, адвокатiв та покутських писарiв".

Треба вiдзначити, що в перiод розвитку капiталiзму та процесу соцiального розшарування на Гуцульщинi багатi господарства окремих гуцулiв володiли багатьма полонинами. Так, сiльськi дуки в Жаб'є, Горiшньому Ясеновi, Криворiвнi, Красноiллi, Головах та iнших гiрських селах держали по кiлька полонин, на яких за допомогою своїх наймитiв-пастухiв випасали великi стада худоби, переважно овець. Наприклад, на початку XX ст. Курiнний Михайло володiв 139, Филинчук Василь - 150, Максим'юк Василь - 178, Процюк Лесь - 220, Тонюк Микола - 400 гектарами полонин. Полонинськi пасовища багатих гуцулiв обслуговували наймити-пастухи з багатьох сiл Косiвщини, Надвiрнянщини.

Характерно, що протягом другої половини XIX-початку XX ст. євреї-лихварi зумiли шляхом пiдступних махiнацiй прибрати вiд селян багато полонин. Вже на початку XX ст. такi лихварi як Френкель, Штейнмец, Перфор, Ландау та iншi подiбнi їм iноземнi зайди вже посiдали значну частину гуцульських полонин, наживалися на експлуатацiї селян. При набуттi таких полонин лихварi застосовували рiзнi угоди, а частiше всього вiдбирали їх у селян за борги, деколи виорендовували. С. Витвицький наводить факт, що в 60-х роках XIX ст. гуцул з Жаб'є Пилип Бойчук передав в оренду лихварю своїх 160 моргiв поля за 150 злотих на 25 рокiв, що виходило рiчно за 1 морг 6 злотих ринських.

В цей час гуцульськi полонини стали вигiдною сферою для капiталiстичної пiдприємницької дiяльностi, через що капiталiсти намагалися ними володiти. Внаслiдок швидкої диференцiацiї гiрського населення вiдбувся процес переходу значної частини полонин у руки великих власникiв, лихварiв та сiльських куркулiв. Як правило, всi цi названi володарi здавали полонини в оренду пiдприємцям, званим "депутатами", якi наживали на цьому значнi доходи. Вони фактично не дбали за стан високогiрних пасовищ, за винятком витрати незначної суми на оплату пастухiв. Останнi працювали на пiдприємцiв-депутатiв, переносили на полонинах голод, холод, всякого роду злигоднi та ще й вiдповiдали за худобу.

В цей час спостерiгається процес дроблення селянських полонин на невеликi дiлянки, якi орендарi, лихварi i багатiї, як гiєни, скуповували i з дня на день багатiли. В цьому можна переконатись при оглядi полонин в селах Микуличин, Жаб'є, Гринява, Ямна та iн.

Сезон випасу худоби на полонинах охоплював перiод з 1-15 червня i тягнувся до 15 жовтня, оскiльки вже в цей час ставало холодно, в горах деколи випадали дощi або снiги. Як зауважують дослiдники, в бiльшостi випадкiв на полонинах ростуть трав'янистi рослини низької кормової якостi - бiловус i шучник, але були i кращi полонини - iз бiльш цiнними травами. Безсистемний випас худоби, особливо овець, збiльшував площi пiд бiловусом i шучником. Для випасу худоби використовувалися, з одного боку, гiрськi лучнi площi (у весняному i осiнньому перiодах), з другого - полонини, якi мали для цього гiрського району вирiшальне значення.

В перiод капiталiзму пiдприємцi, лихварi, одепутатип придiляли дуже мало уваги догляду за гуцульськими полонинами. Вони не займались видiленням на полонинах окремих дiлянок для випасу худоби i косiння трави. Чисельнi шалашi з багатьма огорожами для худоби не переносились, а залишались кiлька рокiв на одному i тому ж мiсцi, внаслiдок чого трав'янистий покрiв полонини значно гiршав, не вiдновлювався.

Полонини в основному використовували для випасу худоби. "В полонинах, - писав Я.Головацький, - трави не косять, так як по крутим стежкам i обривистим дорогам неможливо звезти сiно до дому, зимою не можна з худобою перебрести по снiжним заметiллям через слизькi мiжгiр'я i замерзлi струмочки, серед ледяної пустинi, так приходиться лише лiтом випасати худобу верхи i користуватися буйними пасовищами". Таким чином, полонини, чи гiрськi пасовища, простором вiд 500 до 1000 десятин i бiльше, якi належать деяким багатим власникам iз селян, були основним мiсцем випасу худоби.

Особливо сприятливий грунт на Гуцульщинi отримав торговий i лихварський капiтал, який, з одного боку, сприяв збагаченню дрiбних промисловцiв, з другого - привiв до цiлковитого розорення i зубожiння гуцулiв.

Оскiльки гуцульськi села надзвичайно вiддаленi вiд головних магiстралей i залiзниць, великого капiталiстичного виробництва, рiзнi форми капiталу були вигiдними для експлуатацiї мiсцевого населення. Вони, в своїй сутi, закабалювали гуцулiв економiчно, полiтично i морально i прирiкали їх на темряву, злиденнiсть i темноту.

Основними представниками лихварського капiталу на Гуцульщинi були мiсцевi сiльськi багатiї i єврейськi торговцi. Цi двi потворнi сили, якi своїми пiдступними дiями з року в рiк приводили селян до зубожiння. Страхом вiє, коли вчитуємося в сторiнки тогочасних газет, якi в своїх матерiалах показують розорення нещасних i знедолених гуцулiв жорстокими лихварями. "Сумно та й щораз сумнiше в наших горах", - писала газета "Батькiвщина". Наводився приклад з Жаб'є: вже 300 лихварських родин захопили третю частину селянських грунтiв, а полонини "вже майже всi" були вiдiбранi сервiтутними комiсiями i опинилися в руках лихварiв або панського скарбу. Пiдступнi лихварi домагалися рiзними способами записувати їм грунти, а самим селянам пропонували i заставляли їх випасати худобу, а на останнє, як це мало мiсце в Жаб'ю, Iцко Фунт "отруїв гуцула, щоб достався по ньому грунт", за що Коломийський суд засудив його на 18 рокiв ув'язнення.

В тiй же газетi з iншого куточку Гуцульщини повiдомлялося: "Ввесь труд гуцула нахабно експлуатується куркулями, на долю виробникiв залишаються крихiтки, i через те навiть косiвськi гуцули живуть бiдно в порiвняннi з тим, як вони могли б жити, коли б могли звiльнитися вiд експлуатацiї посередника. Але на нещастя експлуатацiя та куркульство ростуть, а гуцули бiднiють не по роках, а по годинах".

I справдi, сiльський глитай, багач з метою наживи та збiльшення своїх прибуткiв всiляко використовував бiдного гуцула, який з метою будь-як вижити, утримувати свою жалюгiдну родину винаймався на сезоннi роботи до мiсцевого куркуля, переважно на заготiвлю лiсу та обробiток городiв та сiножатей, або в голодi i холодi за мiзерну плату випасав худобу, переважно овець, на гiрських полонинах.

Але i цього не вистачало для мiнiмального прожитку, а особливо сплати державних податкiв, якими обкладав його австрiйський уряд. I ось в силу цього такий гуцул iшов в кабалу до лихваря, який того тiльки й чекав. Форми лихварства були рiзнi. Позичивши певну суму грошей, лихвар через деякий час збiльшував свою позику процентами. Подекули селянин змушений був дозволити кредитору користуватися за проценти своєю землею, а часом пiд заставу передавав навiть свої домашнi речi, одяг тощо. Дослiдники наводять приклади, як в Надвiрнянщинi селянин, позичивши 10 злотих у лихваря, мусить три роки тiльки за проценти пасти i доглядати йому на своєму пасовищi одну голову великої рогатої худоби. Деколи лихвар пiдступним способом збагачувався на прямому обдурюваннi селян. Так, в тодiшнiй газетi в 1883 р. писалось: "В Надвiрнянських пiдгiрських сторонах дуже використовують лихварi народ через так звану спiлку. Наприклад, лихвар дає селяниновi на спiлку пару бикiв, якi купив за 30 злотих. Селянин зимує, пасе, за 2-3 роки продає за 100 злотих. Тепер лихвар вiдбирає собi 30 злотих, як тi бики коштували, а 70 зл. зiстає до подiлу межи лихварем i селянином. Отже селяниновi прийде разом 35 зл. Тих 35 зл. селянин не дiстає, бо лихвар вiдраховує у нього за торiшню позику 10 зл., яку вiн займав на закупiвлю сiна, що йому не вистачало дозимувати лихварського бика, а ще взяв муки за 10 злотих i так вийде 20 зл. Вiд тих же 20 зл. обчислить селяниновi відсотки лихви, а в додатку це i за перший тиждень відсотки, що винесе разом лихви 32%. Таким чином лишиться селяниновi з цього iнтересу 3 зл., яких також додому не принесе.

Не випадково селяни з розпукою признавалися: "Так щороку у нас дiється, i кiнець кiнцем лише лихварi багатiють, а ми що рiк упадаємо, бiднiємо, а навiть багато з нас вмирає вiд нужди й бiди без всякого ратунку. Ой, бiда нам, бiдним гуцулам, бо лихварi все забирають. Господи, де тi часи, що мали свої полонини, стада худоби й овець, нинiм все то у руках лихварiв".

Що собою являло в соцiальному планi гуцульське село в 60-90-х роках, можна простежити за описом села Шешорiв, який представив А Шнайдер. Вiн переконує на основi власного спостереження, що в цьому селi гуцульськi садиби порозкидуванi по горбах, передiленi ярами, тут нараховується 120 курних, покритих драницями, хат, в яких проживало 140 родин загальним числом 632 чоловiки. Вiдносно соцiального складу, то в цьому поселеннi проживали 1 священик, 64 посiдачi грунтiв, 3 торгашi, 15 загородникiв i 136 слуг та наймитiв.

Як видно, в цьому селi спостерiгається багато незаможного населення. Подiбного роду картина була i в iнших селах Гуцульщини. Як правило, такi бiднi гуцули одягалися в дрантивий одяг, жили в старих i нужденних хатинах, живилися чим-будь i виглядали надзвичайно мiзерно. Дуже вдалу характеристику таким бiдним гуцулам з Надвiрнянщини дав один iз дописувачiв газети. "Придивiмся, - писав вiн в 1890 роцi, - нашим нещасним запущеним пiдгорянам й таким же самим гуцулам в горах. Дивишся на такого селянина, лице вимокле, гей у оселедця. Сiрак на нiм, як каже Шевченко, латка на латцi. Сорочка у него не як по людях сорочки, але дранка. Штани саме ж такi. А хоть на просвята, то се не становить нiчого, бо так виступає крихти тiєї одежi, бiльш не мають нiчого. Так виглядав чоловiк пiший, йдучи на термiн або торг до мiста. I тут та смутна постать, на такiм малiм возi, що видиться, можна його переступити. Конi, не конi - лошата, не лошата, не знати чим вiн їде".

Iдiм же за тою тiнею в село, то побачимо хати позападенi в землю, стоячи гей на вигонi, бо необгородженi. З плотiв старих лише слiд видно. "Чому не обгородили садку i хати?" - спитаєш бiдолаху. "Нема чим", - вiдкаже. I справдi, нема чим й топити, не то що й грунт городити. Многi бiднi купують уже дров на топливо i платять по 40-60 гр. на селi за рiще.

Вступив до хати, а радше до нори якого звiра, то ударить тебе найперше хлiв у сiнях, у хатi сопух гнилого воздуху. А меблi вже, меблi. У одному кутi постiль, звичайно, без соломи, подертою веретою накрита, а ще вiд бруду аж чорною. Дальше до окон стiл, по гуцульськи - "плаха". Часто нема навiть малого якогось столика. До постелi припирає пiч, займаючи повну четверту часть хати, так як i лiжко. На бруднiй печi граються дiти, майже нагi, а если огорненi, то крайно бруднi. Дитина восьми або дев'ятилiтня подобає на 4-5-лiтню, словом лiлiпут. I не дивота, бо вiдколи добра мати її по другiм роцi або по третiм вiдлучила, то вже дитина бiльше молоко й не видiла.

Люди малi i великi їдять, як рiк божий пiсно, бо хоть трафиться який покладок, то його вiднесуть за сiль, на горнець, або за яку iншу дачку. Хлiба не видять люди й мiсяцями, бо нема, печуть його хiба десь колись як корж або на свято - празник.

Образно висловився один iз дописувачiв газети оБатькiвщинап про тяжку, голодну долю гуцулiв: "Ой, бiда та й бiда нам, бiдним русникам. Вiдав, нам вже не обiйдеться без неї, тисне вона нас iз всiх бокiв. Розказували другi про свою недолю, то як то збиткуються над нашим хрещеним народом; то я хочу перед свiтом, що нам, гуцулам, долягає. Мiркуйте ж собi, добрi люди, як то тепер жити! Хлiба у нас земля не родить, хiба трохи мандибурки, як трафиться добрий рiк, що не згниє, то жменю бобу. А податок за грунт та хату заплати, за похорон заплати... нотаря заплати - та з чого? З того каменя, що лише камiння родить?".

В умовах жорстокого капiталiстичного ладу, викликаного соцiальним розшаруванням селянства, збiльшенням податкiв i розорювальною системою лихварського капiталу, частина гуцулiв, не можучи прогодувати своєї сiм'ї, змушена була з метою заробiткiв хлiба, винайматися на сезоннi сiльськогосподарськi роботи або працювати за низьку оплату в державних лiсозаготiвлях. оБагато також з них (гуцулiв), - писав один з дослiдникiв в 1871 р., - ходять на заробiтки, переважно весною i пiд час сiнокосiв та жнив, в чужi, урожайнiшi околицi на Днiстер i Прут або працюють в прилеглих камеральних лiсах, а в останнiх роках деякi вже подiбно паломництву, виїжджають навiть за границю, тобто до Росiї. Вислiв "в останнiх роках" свiдчить, що вже в кiнцi 60-х рокiв зубожiлi гуцули емiгрували в Росiю.

Тогочасна преса досить повно висвiтлювала причини виїзду гуцулiв на заробiтки, переважно на Подiлля i в Бесарабiю. А що їх змушувало вiдходити на цi заробiтки, досить ясно писалося в однiй iз кореспонденцiй газети "Слово" за 1880 рiк. "Знана у нас рiч" - вiдзначав кореспондент, як терплять нашi люди, проживаючи в горах. Земля пiд посiви невдячна, податки платити треба, лихвар забрав полонину, порахував вiвцi; сiль скарбова, лiси камеральнi, i мешканець наших гiр став хорошим легiнем; одiж на нiм латана, душа їсти пищить, а тут нема що. Сядь та плач, гуцуле! I гуцул якийсь час сидiв та й плакав, а дальше, увидiвши, що плач не допомагає, що для його плачу нi податку йому не подарують, нi солi не дадуть, нi лихвар полонини не вiддасть, коротко сказавши, що йому з жiнкою i дiтьми хiба голодною смертю гинути - казав жiнцi печи паляниць з кукурудзяних отрубiв, брав палицю i спускався iз своїх гiр в доли шукати заробiтку. Так робив один гуцул, другий i третiй, i чим дальше в роки, тим бiльше гуцулiв покидало свої гори й йшли громадами, деякi на наше Подiлля, а деякi або перекравшись, або й за пашпортами пускалися за росiйську границю, найбiльше в Бесарабiю.

А що їх там чекало бодай не казати. Для багача чи фабриканта Бесарабiї був потрiбний такий гуцул, який буде "кiлька годин довше в день робити, приставши на який-небудь харч, i згодиться за меншу плату". Ось i його доля. I такий збiднiлий, лихиварем висисаний гуцул, через замаювачiв iшов на цi тяжкi роботи. Однi "умирали з нужди", iншi, розправившись з панськими наглядачами, попадали у в'язницi, а те, що утримувалось, винаймалося на роботу до фабриканта, який, забравши у гуцула паспорт, поводив до розпуки i жебрака.

Тiльки один, але яскравий приклад такого крайнього бiдування гуцулiв на заробiтках у Бесарабiї описала газета "Одеський Вiсник". "До мiстечка Новоселицi, - писала вона, - прибула одного дня досить значна громадка людей. Були то нашi гуцули. Вони не могли вже витримати у пана, у котрого наймались за контрактом на роботу, бо вiн їх немилосердно кривдив; не платив кiлько належалось i давав дуже дешевий харч. Отже, вони зiрвали контракт, покинули роботу й прийшли до Новоселицi, без гроша в кишенi i без куска хлiба в торбинi. Всi робiтники виглядали дуже нужденно, аж жаль було глядiти на них i деякi ледве доволiклись до Новоселицi, зомлiлi, нужденнi. Однi полягали пiд дерева при дорогах, другi - по-пiд хати. Тi, що були слабшi, лежали та стогнали; котрi ж були здоровi, ходили по хатах i витягали руку за милостинею. Так чотири днi i ночi провели вони в голодi пiд голим небом. Не покидали Новоселицi, бо пан забрав їх пашпорти, не хотiв повернути...".

На сторiнках тiєї ж газети за 1862 i 1875 роки були помiщенi ще двi замiтки про жахливе бiдування гуцулiв. В першiй iз них писалося 22 лютого 1862 року: "З дня на день марнiє вiн (гуцул), як билина, лице його огорнув смуток, голодний, босий i обдертий, зсихає, як дерево без корiння... Лiси i толоки позабирано йому до скарбу. Годi йому маржину випасати, побережники зараз його арештують, а один злiсний взяв собi за iграшку маржину стрiляти i сiно палити. Зiсталося йому тiльки кусник грунту коло хати та й цаприночка на кiлька копичок сiна. Годi йому яку-небудь маржину викохати i продати, аби хлiба на долах купити. Вiд хати до хати чути лиш жалi та нарiкання".

Така-то була картина страждання жителiв Прикарпатської Гуцульщини в другiй половинi XIX-на початку XX ст. Але не було i тим горянам, якi проживали в цьому ж часi i на Закарпатськiй частинi Гуцульщини. Тут в середовищi гуцулiв iшов процес соцiального розшарування, чiтко видiлялася група сiльських багатiїв, на противагу яким зростала бiднота. Корчмарi i куркулi шляхом пiдступного лихварства i кабали збiльшували свої орнi поля, пасовища, лiси i полонини, на яких за прожитковий мiнiмум наймитувала бiднота. Так, в Раховi у 1900 роцi корчмар Манчел посiдав 124 кадастральнi гольди пасовищ, куркуль Беркела - 192 гольди пасовищ i лук, українськi багатiї типу Прокоп'юка - 36 гольдiв землi i лiсу, а iнший йому подiбний, Попович - 56 гольдiв. Зате 162 поденникiв, 100 наймитiв, 405 сезонних робiтникiв, як i iншi безземельнi i малоземельнi рахiвськi гуцули, з метою прожитку шукали будь-якої роботи на дрiбних капiталiстичних промислових пiдприємствах, лiсозаготiвлях, тартаках, сплавах на Тисi. Особливо їх використовували при будiвництвi шосейних i залiзничних шляхiв. Лише на заготiвлi лiсу в 1908 р. працювало в Раховi 110 робiтникiв, якi отримували плату на харчування.

В Ясiнi - типовому гуцульському селi - становище селян пiсля знесення крiпацтва залишилось незавидним. Земельнi угiддя зосереджувалися в сiльських багатiїв, в той час як основна маса ясiнських гуцулiв страждала вiд малоземелля. Австрiйськi властi масово вирубували лiс, який великими партiями транспортувався по Тисi i її притоках за кордон. Пiдприємцi наживалися, а на тяжких роботах томилися гуцульськi робiтники. Новостворена австро-нiмецька фiрма "Ясенер петролеум гезельшафт" робила спроби виявити мiсцевi родовища нафти, i на цих бурових роботах тяжко працювали мiсцевi робiтники.

Деяку уяву про зайнятiсть закарпатських гуцулiв в промисловостi i сiльському господарствi подає перепис 1900 року. Наприклад, в Раховi iз 2854 чоловiк населення 1664 були зайнятi в сiльському господарствi, 207 - -в ремiсничому виробництвi (9 ковалiв, 6 столярiв, 29 мулярiв, 20 шевцiв i чоботарiв), 55 в торгiвлi, 65 на транспортi. Знов в Ясiнi з 3454 чоловiк населення 1439 займалося сiльським господарством, 219 працювало ремiсниками, 255 - робiтниками-поденниками, 150 - слугами, 330 - пiдтримували своє iснування сезонними роботами.

На Буковинськiй Гуцульщинi i пiсля реформи 1848 р. селяни залишались в помiщицькiй кабалi, iшов посилений процес соцiального розшарування. В 1865 р., в порiвняннi з 1847 роком, у Путилi селян, що володiли земельними дiлянками до 2 йохiв, в тому числi i бiдних халупникiв, зросло вдвiчi. Тут в 1870 р. серед 124 господарств iснувало 22 куркулi, 29 кашнутикiв, 61 безземельний гуцул. Далi, iз 1235 йохiв всiєї землi тiльки куркулям належало 743 йохи. В середньому на малоземельне господарство припадало 5 йохiв. Виходячи з цього, господарства незаможних занепадали, потрапляли в кабалу до куркулiв i помiщикiв.

Єдиний вихiд для закарпатсько-буковинського гуцула був - винайматися до спритних пiдприємцiв, на лiсовi розробки чи помiщицькi плантацiї в Молдавiї або займатися домашнiми промислами, але й це не рятувало їх нестерпного становища.

автор матеріалу: Володимир Грабовецький


» Форма входу

» Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

» Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

» Друзі сайту