Тростян - Релігійні погляди і святковий календар,Хата коло канатки
Четвер, 08.12.2016, 19:04
Головна | Реєстрація | Вхід
» Меню сайту

» Категорії розділу
Цікаво [267]
Зображення [72]

» Наше опитування
Чого потрібно більше на сайті?
Всього відповідей: 271

» Зв'язок

483133036
Відпочинок в Карпатах best_trostian@ukr.net


» Виправлення помилок

Побачив помилку? Виділи її та нажми Ctrl+Enter. Система Orphus


Релігійні погляди і святковий календар
 

В одній книжці, що вийшла друком кілька років тому, читаємо таке: "Навіть Європа не позбавлена невіруючих племен. Остання поїздка австрійського імператора по своїх землях привела його, як повідомляють газети, до міста Коломиї в Галичині (1880 p.), поблизу якого проживає прекрасно сформований тип людей, гуцули. Хоча це дуже порядні люди, вони заледве обізнані з якоюсь релігією, і протягом багатьох годин їзди там не можна побачити жодної церкви. Лише раз на рік піп, якого вони заледве знають, об’їжджає верхи села і хрестить новонароджених дітей. Проте ці люди живуть мирно і порядно, вмирають без церковних розрад, потрапляючи так само на небо, якщо таке існує, як і ті, хто чотири рази на рік ходять сповідатися".

Ця оповідка є додатком до тих численних екстравагантних розповідей про гуцулів, які все ще поширюються. Але, щоправда, ще років шість тому священик із с. Стебні міг заявити, що, коли він незадовго до того зайняв свою посаду, старі люди не знали належних молитов. Правда також, що серед гуцулів збереглося ще досить велике число язичницьких звичаїв і, особливо, поганських свят. Але не можна й заперечити, що ці гірські жителі перебувають у напружених стосунках з багатьма церковними повчаннями. Незважаючи на це, гуцул досить ретельно відвідує численні церкви, наскільки це дозволяють умови заселення його батьківщини і надає великого значення церковній урочистості. На дорогах, полях і в садах можна часто бачити установлені хрести, не рідкість і каплиці з грубо різьбленими іконами та скриньками для пожертвувань. Отже, хто уважно придивиться до Гуцульщини, той помітить, що знаходиться серед християн, а якщо запитати гуцула, якої він національності, у відповідь неодмінно прозвучить: я хрестянин. Звичайно, під впливом ікону церквах народ уявляє собі Бога-Отця сидячим на золотому троні з ореолом над головою. Праворуч від нього стоїть Ісус Христос, а ліворуч — свята Марія. Народ називає Бога-Отця творцем, всепрощаючим, всезнаючим, милосердним, найсправедливішим, Отцем небесним або Царем небесним, милостивим Богом. Про гріб Ісуса гуцули розповідають, що його охоронці живуть вічно. Під час нового місяця вони, нібито, молоді, коли ж місяць уповні — старі, а якщо одного з них спитати : "Коли ти прийшов?", він відповідає: "Вчора", а на питання: "Коли ти підеш?", звучить відповідь: "Завтра". Проте інших слів, крім цих, охоронці не вимовляють. Про святу Марію говорять, що її у повітрі оплітають своєю павутиною павуки, тому цих комах треба б убивати. Апостол Павло згадується у легенді про потоп, а також у міфі про бабу Євдоху, з якою ми познайомимося далі. Між святими народ вшановує переважно таких: святого Миколая, Івана Хрестителя, крайового покровителя Буковини Івана Сучавського, крім того, святих: Василія, Дмитрі'я, Михайла та Іллю. Ікони народ купує восени і насамперед виставляє їх у церкві. Лише після того, як вони постоять там кілька місяців, їх переносять у житло.

Гуцули Буковини визнають себе приналежними до православної (необ'єднаної) церкви, ті, що в Галичині, — до греко-католицької (унійної). Проте, якщо гуцули зазвичай, мабуть, частково з недбалості до віри, загалом є вельми терпимі і не засуджують навіть переходу в іншу християнську церкву, тому що, мовляв, Бог там вшановується так само, то вони розглядають, зокрема, обидві церкви, до яких вони належать, надзвичайно близько спорідненими. Тому часто відбуваються шлюби і кумівства між людьми, які належать до цих двох сповідувань. Найбільш непримиренні гуцули до євангелістів; переважно вони допікають їм за недотримування постів. Недоліком євреїв вважається те, що вони моляться Богові з покритою головою. Відносини між ними і гуцулами згадувалися вже раніше як досить терпимі; варто згадати про стосунки усиновлення між гуцулами і євреями. Дещо неправдоподібною видається за цих обставин інформація, що гуцули, мовляв, вважають дуже великим гріхом статеві стосунки з євреями. Де виявляється суперечність між цими двома групами населення, то це завжди в перевазі купця над мужиком.

Ставлення гуцулів до своїх священиків дуже різне. Якщо священик уміє здобути повагу до себе, то він користується загальним шануванням. І тоді гуцульський мовний зворот "Мені потрібен тільки Бог, цар і ви, панотче" не буде лише улесливим. Але коли народ звертається до священика, як до татуся (батько), благодійничка (добродійко), духовного вітця (отец духовний), батечка (отчик), просвітленого або благородного батечка (татко світлий), святого вітця (світий отец), пана батька (панотец) і посвяченого (священик), натомість у його відсутності в дещо зневажливому тоні говорить про попа, то це є доказом принаймні поганого настрою. Він набуває подекуди прикро вражаючих форм; але його викликає, переважно, те, що священики, згідно з церковними приписами, збирають певні внески за різні послуги, причому не кожен з них дотримується відповідної міри. Поширений забобон, що зустріч із священиком підчас якогось ділового ходу приносить невдачу, і тоді гуцули намагаються перешкодити цьому, кидаючи слідом за ним камінчики або декілька соломинок. Варто згадати також народне повір'я, що своїм ворогам можна заподіяти значну шкоду, якщо потай вручити священикові дрібку солі разом з іншими, принесеними йому, подаяннями.

Наскільки все ще поширені у гуцулів поганські звичаї поряд з християнськими переконаннями, видно з численних попередніх зауважень. Проте це виявиться найвиразніше з наступного святкового календаря. Переглянувши його, можна, зрештою, помітити, що більшість святкових звичаїв і забобонів, які тепер припадають на різні християнські свята, були колись пов'язані зі святами рівнодення та сонцестояння.

Почнемо з різдвяних свят (Різдво, Сьвєтки). Їм передує суворий піст (пелепіука), який триває від 15 листопада ст. ст. до Святого Вечора (Сьвєтвечер) 24 грудня ст. ст. — 5 січня н. ст. Тоді тертям двох полін, так само, як у пастуших колибах,розпалюють живий вогонь, який підтримується постійно аж до Йордана. Від живого вогню не можна запалювати люльку з тютюном. Серед різдвяних страв ніколи не бракує вареної пшениці. На Святвечір не можна їсти цю кашу з маком, а лише з медом, а то в наступному році буде багато бліх. Якщо в Святвечір до хати вступить першим чоловік, то господареві народяться у наступному році здебільшого тварини-самці; якщо ж першою увійде жінка, то число самок переважатиме. Далі прийнято передавати своїм сусідам миску, повну різдвяної страви, зерна та ін., й отримати від них такі ж дари. Від хати до хати ходять різдвяні співаки (колєдникі), виконують свої пісні (коляда) і отримують подарунки від господарів. Оскільки їм також подають зерно і т. ін., то, як правило, один із співаків носить із собою великий мішок. Інший несе гірський ріжок, звуками якого він супроводжує пісні.

Іноді для окремих домочадців співають особливі пісні. Причому, співаки повідомляють заодно, кому присвячена та чи інша пісня. Часто коляда буває дуже довга і в цих піснях оспівуються, здебільшого незв'язно, найрізноманітніші теми. Як приклад, можна навести першу пісню із цілого циклу, що виконується у Плосці.

Прийшли на сих день та на свят-вечер; гой дай Боже!
Прийшли ми до вас, приймили ви нас; гой дай Боже!
Ой оре плужок коло смеречок, свят Павло волики води,
Божій Юрійко за плугом ходи;
Пречиста Діва їм їсти носи;
Їм їсти носи, та все їх проси:
Оріт синку — з дрібна на нивку —
Посієм яру, яру пшеницу, яру пшеницу та й коколицу,
Соберем женців —- сімсот молодців,
А в 'язаночок — сімсот дівочок.
Соберем ми їх, на три вози повезем ми їх,
На три вози повезем ми їх, скинем в оборіг,
Скинем в оборіг і в круглий стіжок,
У круглий стіжок, острий як ріжок.
Завершим же ми сивим соколом,
Сивим соколом — тай Божим Юром.
Сам сокол сидит, далеко видит,
Так за далеко — аж на шире поле, —
Аж на шире поле, аж на сине море.
На сином морі корабель пливе,
А в тім кораблі тесові столи,
Тесові столи, ба й сесі доми;
Сесі двори, та й сесі ґазди,
Шо нас приймили до своєй хати;
До своєй хати защебетати,
Не уміли ми вам защебетати,
Просим же ми вас нам то прощати!
Желаєм ми вам щастя-здоров 'я —
Щастя-здоров'я, пане Іване,
Щастя-здоров 'я — вашій ґаздині,
Щастя-здоров'я — вашим діточкам,
Щастя-здоров'я — у вашім дому,
Щастя-здоров 'я — і всему двору,
Щастя-здоров 'я — на челядочку,
Щастя-здоров 'я — на худобочку,
На худобочку, на роговую,
На роговую й на дрібненькую.

Дещо з різдвяних страв ставиться на підвіконня для померлих душ. Вони з'являться якраз опівночі, щоб скористатися цим. На Святвечір закликають також град, щоб захиститися від нього про-тягом всього року. Далі, згідно з народним переказом гуцулів Сучавської долини, домашні тварини розмовляють, але підслуховувати їх не можна, бо від цього можна вмерти. Врешті, зауважимо, що між різдвяним святом і Йорданом не можна зберігати сито в хаті, а тільки в комірці, інакше в наступному році буде багато мух.

День святого Василя (днєна сьв. Василя) збігається з громадянським святом нового року ст. ст. Але для гуцулів 1 -є січня не є початком нового року, бо їхній церковний рік починається з вересня, а їхній "сільський" рік — з травня. Тому гуцули зрідка називають 1-е січня новим роком, переважно цей рік носить назву за його святим. Так само, як за народним повір'ям, у долині Сучави тварини розмовляють на Різдво, так гуцул у долині Черемошу вірить, що його домашні тварини наділені мовою у ніч перед святим Василем. І в це свято, як і на Різдво, ходять з хати до хати співаки. Крім цього, влаштовують у цей святковий день різного роду спроби відгадати майбутнє.

Щоб довідатися, котрі плоди зростуть у наступному році найкраще, насипають на кружок маленькі купки різних фруктів. Потім спалюють скибку букового дерева на вугіль, по гарячому шматочку з нього кладуть зверху кожної купки. Залежно від того, наскільки фрукт згорів, пророкують дозрівання саме так: повністю згорілий плід вдасться найкраще, той, що його вогонь з'їв найменше, — буде найгіршим.

А ще вдень Василя прийнято користуватися оракулом, щоб вивідати, хто наступного року в цей день ще житиме, а хто до того часу помре. Для цього насипають у миску попіл і проводять по ньому широку, глибоку борозну. Ліворуч і праворуч від неї втикають дві тріски, з яких одна символізує священика, друга — дяка. Так само з одного боку борозни, яка ніби представляє могилу, втикають у попіл тріску за кожну присутню особу. Ці трісочки потім запалюють і спостерігають, куди впаде попіл дотліваючого вуглика. Якщо він впаде в борозну, то ця особа помре "до наступного Василя", якщо впаде вбік від борозни, то людина залишиться живою.

Для того, щоб вивідати, яка буде в наступному році погода, послуговуються таким засобом: ставлять на дошку в один ряд кілька цибулин, які символізують місяці, і солять їх. Від солі в окремих шкаралупах збирається сік. Залежно від його кількості судять про випадання дощів у ті місяці, які представлені відповідними шкаралупами.

На 6 січня ст. ст. — 18 січня н. ст. припадає, відповідно нашому святу Трьох царів, свято вїдорщі. Вечір перед цим святом називається другий сьвєт вечер і святкується так само, як вечір перед Різдвом. А в самий святковий день відбувається велике водохрестя. У святковій процесії священик відправляється з віруючими до найближчої ріки або потоку й освячує воду. Внаслідок цього вода на найближчих чотирнадцять днів вважається свяченою і тому не може використовуватися для прання. Коли після Водохрестя священик вертається назад до церкви, дівчата, які бажають вийти заміж, проштовхуються поближче до нього, щоб він покропив їх свяченою водою і щоб доторкнутися до його ризи. Дівчина, якій це вдасться, вийде заміж у наступному році. На ці свята священик ходить від двора до двора і освячує їх. За те він отримує в кожній хаті, як правило, повну миску кукурудзяних зерен і пасмо конопляних чи лляних ниток.

На четвертому або третьому від кінця тижні Масляниці (пущинє) не можна ні прясти, ні ткати, бо заведуться черв'яки у молоці, маслі, сирі та хлібі. На третій від кінця тиждень припадає пущення, на цьому тижні гуцул їсть м'ясо навіть у щотижневі пісні дні (середу і п'ятницю), тому цей тиждень називається загальний тиждень або загальниця, тобто тиждень, коли можна їсти все, або також переступний тиждень, тобто перехідний. У другий від кінця тиждень споживання м'яса в щотижневі пісні дні вже не дозволене, і тому цей тиждень називається сухий тиждень. В останній тиждень пущення вживають, крім риби і яєць, переважно лише молоко, масло і сир; тому цей тиждень називається білий тиждень; у порівнянні з наступним періодом посту, коли навіть молоко вже не вживається, він все ще називається "масним" (масниця). Від сьомого понеділка перед Великоднем починається великий піст, коли страви можна заправляти тільки олією і тільки в два дні дозволено рибні страви, а саме: у свято Благовіщення й у Вербну неділю. В останній тиждень посту, отже в тиждень, що перед Великоднем, не можна прясти.

На час пущення припадає свято Пред'явлення Христа (стрітене, 2 лютого ст. ст. — 14 лютого н. ст.). Якщо в цей день відлига, то, з одного боку, треба сподіватися, що рік буде багатий медом, з іншого ж боку — що пізно настане весна. Якщо цей святковий день ясний і сонячний, то ведмідь виходить зі свого барлогу (дупло), але тільки для того, щоб краще доглянути його. Якщо холодно, то ведмідь залишається у барлогу, зате раніше настає лагідна пора року.

Яка буде погода вдень Віщання Марії (благовішченє, 25 березня ст. ст. — 6 квітня н. ст.), такою вона буде й у Великодню неділю. Яйце, що його курка знесла в цей день, не можна брати під квочку для висиджування, тому що курчатко може вилупитися покаліченим. Це стосується і яєць, знесених у Великодню неділю. Але, якщо в день Благовіщення чорна курка знесла своє перше яйце, то можна собі з нього висидіти послужливого чорта.

У Вербну неділю (беякова неґіля) у церкві святять вербові котики. Про походження цього звичаю один гуцул розповів таке оповідання, яке хай би знайшло тут своє місце, щоб можна було його порівняти з біблійним. Одного разу Христос наблизився до якогось села. Мешканці його довідалися про це і готували йому урочистий прийом. Вони постелили килими на дорогах і стояли вздовж них, щоб побачити Сина Господнього зблизька. Прийшов один невіруючий, який до того часу був глухим до його вчень, щоб побачити Спасителя, але він боявся віруючих, то виліз на дерево, в гілках якого й сховався. Незабаром прийшов Ісус, говорив прихильно зі всіма, але виділяв при цьому більше бідних, аніж багатих, і був особливо привітним з дітьми, які зірвали собі по гілочці з того дерева, на якому сидів невіруючий. Випадково помітили невіруючого на дереві і вимагали його смерті. Ісус, одначе, вгамував юрбу, покликав тремтячого від страху чоловіка, що ховався на дереві, і так лагідно заспокоював його, що той, впевнений у милосерді Спасителя, навернувся до його віри. Ця подія обурила віруючих, особливо, коли Ісус зайшов ще й до одного бідного чоловіка, хоча багаті приготували йому великий прийом. Це призвело до розколу в церкві. Але тому, що Ісус так ласкаво поставився тоді до дітей, які зустріли його з гілочками, звичай святити гілки у Вербну неділю зберігся до сьогодні.

Вранці на Страсний четвер (жеуний або велекий четвер) на пагорбах поблизу хат розпалюють вогонь. Цей звичай називається "старого спалити" (гіда палити) або "Юду (себто чорта) спалити" (Юдаса палити), третя, нез'ясована назва цього звичаю — кегетала (!) палити. У деяких околицях запалюють вогонь на плиті і ставлять біля нього горнятко з водою і буханець хліба. Цей звичай має назву "старенький гріється" (ґідек сегріет). На Великдень у кожній хаті має бути паска, великий пшеничний хліб і кольорові, часто дуже гарно прикрашені орнаментом, яйця (песанки). Великодні страви святять у Великодню неділю рано, біля церкви. Потім верхи на конях їдуть з ними додому; хто найшвидше добереться "домів", той втішатиметься протягом року великим достатком у коморі. У Великодню неділю дзвонять також, як розповідає народ, дзвони тієї монастирської церкви, яка стояла колись на межі між селами Плоска та Сергії, там, де потік Лостун впадає у Путилівку. Монахи вели аморальне життя, тому, мовляв, монастир скасували і церкву знесли. Проте її дзвони лунають щорічно у Великодню неділю, хоч вони й невидимі. Про великодні ігри вже було сказано раніше. Але двадцять п'ять днів по Великодній неділі, отже, завжди в середу на четвертому тижні після Великодня, святкують Великдень Рахманів (рахманьскі велекдинь). Рахмани живуть далеко внизу, на кінці рік, і своїми чеснотами вони є взірцем для людей. Гуцули посилають їм на потоках і ріках шкаралупи свячених яєць, "бо яйце до рахманів не дійшло би, а шкаралупи дійдуть туди". Згідно з іншою думкою, рахмани — це карлики, які живуть на морському березі, і вони такі малі, що дванадцятеро могли б молотити у хлібній печі. Але вони не знали, в який час повинен би святкуватися Великдень. Тоді люди вирішили повідомляти їм про це, тому кидали шкаралупи яєць, що служили для готування страв, у потоки, щоб вони понесли карликам звістку про це. Коли шкаралупи потрапляли туди, рахмани святкували Великдень. Це, кажуть, тепер трапляється щороку, і разом з карликами святкують і люди. На рахманський Великдень у Кутах відбувається великий базар, який взагалі називається рахманьскі єрмарок, тобто ярмарок рахманів.

На Трійцю (Зелені свята) — (сьвєта неґіля) хати і церкви прикрашають зеленими гілками, квітами й травою.

Напередодні Георгієвого дня (днєна сьв. Юрія; 23 квітня ст. ст. — 5 травня н. ст.) розпалюють перед хатою великий вогонь. Паливом служить переважно сміття, яке назбиралося в обійсті протягом зими. На стовпи воріт кладуть шматки дерну, в які у вербну неділю втикають свячені гілки. Ці приготування влаштовуються для того, щоб перешкодити відьмам вхід у ніч св. Георгія і так оборонити корів від ушкодження. В цю ніч також виє вовчиця і скидає стільки малят, скільки тижнів масляниці випало в цьому році. День Георгія вважається початком весни. Напередодні гуцул очищає двір і сад, і тільки до цього свята він ще дозволяє худобі пастися на тих лугах, які призначені для сінокосу. Після Георгієвого дня ці луки уважно оберігаються віддоступу худоби. Гуцул починає обробляти городі поле.

У перший понеділок після Зелених свят починається так звана Петріука — це означає піст перед святом Петра й Павла, яке припадає на 29 червня ст. ст. — 11 липня н. ст. На цей же понеділок припадає Чортовий день (розігри). У цей день не працюють. Подробиці — в іншому місці.

Удень св. Івана (днєна сьв. Івана; 24 червня ст. ст. — 6 липня н. ст.), як і на Зелені свята, житла й церкви прикрашаються листям і квітами. В цей день переважно збирають зілля, що вживається для лікування, особливо чорниці, які гуцул протиставляє іншим подібним ягодам, називаючи їх здорові ягоди. Рано-вранці в це свято дівчата валяються оголеними в траві, щоб стати гарними й жаданими. Як і вдень св. Юрія, і в це свято худобу треба захищати шматками дерну, які ставляться на стовпи вхідних воріт, від відьом. У деяких селах, наприклад, у Ростоках, що розміщені в горах далеко внизу, в це свято щорічно освячують поля. В інших гуцульських селах такі освячення, які регулярно проводяться у передгір'ї у русинів-хліборобів, відбуваються лише у виняткових випадках, а саме, коли загрожує неврожай. Вночі перед Іваном цвіте папороть.

На день святого Іллі (днєна сьв. Ілія; 20 липня ст. ст. — 1 серпня н. ст.) припадає свято грому (громове свєто). Ілля є богом грому, який бореться з чортом і намагається блискавкою вбити його. Там, де вдарила блискавка, — то Ілля шпурнув її чортові вслід. У це свято працювати не можна, щоб грім, так каже народ, не запалив хату, чи не заподіяв якусь іншу шкоду.

Удень Бореса і Хліба (24 липня ст. ст. — 5 серпня н. ст.) не можна працювати, щоб не зазнати якогось ушкодження на тілі або в майні.

Аж до Преображення Господнього (преображеніє Господа; 6 серпня ст. ст. — 18 серпня н. ст.) жоден господар не споживає жодного фрукта, що достигає у цей час. А в це свято він приносить декілька плодів з кожного сорту до церкви, дає їх освятити і після цього наділяє ними священика, дяка і бідних. Тільки тоді він вважає можливим самому поїсти тих плодів.

Свято ласки гуцули святкують у день святого Матвія (Мафтея; 9 серпня ст. ст. — 21 серпня н.ст.) або в день святої Катерини (Катерина; 24 листопада ст. ст. — 6 грудня н. ст). У цей день не можна працювати, щоб ласка не заподіяла шкоди худобі.

Так само не працює гуцул удень святого Фоки (Фока; 12 серпня ст. ст. — 24 серпня н. ст.), щоб його обійстя було захищене від вогню. Свято, здається румунського походження.

Протягом двотижневого посту перед святом Вознесення Марії (перша Богородиця; 15 серпня ст. ст. — 27 серпня н. ст.), Марія поливає пороги церков воском і визначає майбутню долю людей. Тому шлюби, які беруться після цього свята, повинні бути щасливими.

У свято мученика Лупи або Лупула (на Лупа; 23 серпня ст. ст. — 4 вересня н.ст.) не можна працювати, щоб вовк не заподіяв шкоди стадам. Походження цього свята слід шукати, напевно, у румунів, у мові яких вовк називається луп, лупул, цим пояснюється приурочення вовчого дня до святого Лупула.

Якщо в день Семена (днєна Семена столпника; 1 вересня ст. ст. — 13 вересня н. ст.), тобто в перший день грецького церковного року, панує гарна погода, то наступний рік буде врожайний.

У день Воздвиження Чесного Хреста (двежинє; 14 вересня ст. ст. — 26 вересня н. ст.) збираються короновані змії, які ще нікого не покусали. Це гадючий день, про яких буде сказано більше в іншому місці.

Удень євангеліста Луки (18 жовтня ст. ст. — 30 жовтня н. ст.) не можна працювати волами.

Напередодні свята Андрія (днєна сьв. Андрія; ЗО листопада ст. ст. — 12 грудня н. ст.) дівчата розвідують у вже раніше описаний спосіб свою майбутню долю.

Насамкінець у день святого Спиридона (12 грудня ст. ст. — 24 грудня н. ст.) не можна працювати, щоб не зазнати шкоди від диких тварин.

Крім цих свят і багатьох інших, визначених церквою, святкування яких не являє собою нічого надзвичайного, гуцул відзначає з церквою також іменини і дні народження цісаря та іменини цісаревої, потім і свої власні іменини, якщо він називається іменем якогось святого, свято якого йому про це нагадує; але передовсім святкують ще освячення церкви (храм) свого села і церков сусідніх громад. Місцеві жителі села, в якому відбувається свято, готують багаті страви й питво і після служби запрошують у гості своїх родичів і друзів, які приходять із сусідніх сіл. Врешті-решт влаштовують біля корчми ще й танці, в яких беруть участь молоді й старі, а діти й глибокі старці лише дивляться на них. Розваги часто закінчуються аж після двох-трьох днів, і тоді гості роз'їжджаються додому.

Наприкінці цієї глави мали б бути на своєму місці й деякі зауваження про звичаї та народні повір'я, які пов'язуються з окремими днями тижня.

У понеділок багато гуцулів утримуються від роботи. У цей день і в четвер вони теж постять, щоб худоба добре розвивалася, інші урочисто обіцяють (забожилисі) постити, щоб досягти сповнення своїх бажань.

У вівторок гуцулки не причісуються, щоб захиститися від тривог. Не можна в цей день і в суботу починати сіяти й садити. Для багатьох вівторок взагалі вважається нещасливим днем, коли не повинні розпочинатися важливі справи.

У середу жінки не прядуть і не ставлять прядку в кут кімнати, бо, мовляв, середа, тобто уособлена середа, буде всю ніч бушувати по хаті. Натомість інші роботи — дозволені. Не можна в середу й п'ятницю, отже в ці два дні посту, віддавати з хати яйця, щоб яструб не упіймав курей.

Четвер вважається щасливим днем. (Див. також і понеділок).

У п'ятницю не можна пекти хліб, бо він вбирає в себе кров і можна осліпнути. Так само не можна розчісуватися у цей день, щоб продовжити життя батькам. Також пекти, прясти і шити в п'ятницю заборонено. Подекуди п'ятницю вважають повністю неробочим днем, у який і іе можна також пускатися у подорож. Див. також понеділок і середу.

Про суботу див. вівторок.

Неділя вважається щасливим днем.

Кожного дня пора від світанку близько до обіду вважається чистою й щасливою; пора від обіду до півночі - згубна. У годинах після півночі аж до першого співу півня чорт і привиди займаються своїми справами, і в обідній час теж.

джерело матеріалу: Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2-е вид., випр. і доп. /Переклад з німецької
Зіновії Пенюк; наукове редагування і післямова Олександра Масана. — Чернівці: "Молодий буковинець", 2003. — 200 с

» Форма входу

» Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

» Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

» Друзі сайту